Коли бомба вибухає тихо

Даріуш Фаріон.

То наша перша зустріч, тому дивимося одне на одного, вивчаємо.

Христина і Вова мають лагідний погляд. Вона з великими темними очима, він має коротку щетину, чуприна скуйовджена. Дворічна Ангеліна, - рожева блузка і світле волосся, - незграбно влізає на мамині коліна.

Я почуваюся незручно, вони, здається, теж. Намагаюся приховати нервовість під усмішкою. Вони машуть руками, я роблю то само, але між нами стоїть стіна мовчання.

Допомагає зруйнувати його Юліта й Артур з перемишлянського відділу Польського товариства глухих. Коли я про щось питаю, Юліта задає питання жестами Артуру польскою мовою, а він так само жестами переказує питання українською Христині і Вові.

Потім навпаки: Христина і Вова жестикулюють Артуру українською, той переказує це Юліті польською, а та вже витлумачить, про що йшлося. Тож починаймо.

Німі крики, тихий плач, безголосий натовп

 24 лютого, Трускавець, Львівська область.

Тиша.

Як і щодня.

Але Христина і Вова чують, що у повітрі висить якесь зло… Спочатку за вікном пролітає військовий гвинтокрил, за хвилю прибігли сусіди (коли натискають дзвінок, біля дверей вмикається світло).

Війна!

Глухі з інших українських міст пишуть на групі у соцмережах, що росіяни атакували Україну.

Паніка.

Христина і Вова дзвонять до знайомих по відео. Пальці питають: «що робимо?» Їхня подруга Надя ще більше шокована. Вона мешкає сама, діти виїхали на роботу за кордон. Вона теж не чує. Вранці побачила, як вібрують вікна. Може прямо тепер виє сирена і вона повинна бігти у сховище? Вона ж сидить ніби нічого не відбувається!

Треба втікати якомога швидше. Христина і Вова заберуть її по дорозі.

На вулицях пробки, деякі з автошляхів перекриті. Військові керують рух машин на об’їзні дороги. Машуть руками, розтуляють роти. Вова щоразу витягує телефон і пише: «ми не маємо слуху».

Тоді солдат ще раз показує, куди треба їхати, тепер повільно й спокійно. Вова киває головою: ми зрозуміли. Машини, що стоять у пробці, напевно їм сигналять, бо вони затримують рух. Боже, вони не розуміють простих слів. Оглухли вони, чи що?

Їдуть. Вова дивиться на дорогу, Христина – в телефон. Глухі з Одеси жестикулюють, що увечері у них почалися бомбардування. А товариш з Києва сидить у підвалі. Сусіди щохвилини показують йому, що чують вибухи або постріли.

Подорожують до Львова тридцять годин. Знають, що на кордоні пробка, тому звідти вирушають потягом до Польщі. Входять до холу і розуміють, що легко не буде.

Натовп.

Натовп то для них німі розмови, німі крики, німий плач дітей, німе гупання взуття на перонах, німий мірний стук коліс по рельсах.

І німе повідомлення на вокзалі про те, куди прямує потяг, що власне в’їхав на перон, і на якому немає жодної таблички. Христина міцно тримає Ангеліну за руку, Вова й Надя намагаються зрозуміти, на якому пероні вони повинні чекати. Не мають кого запитати, тому що до розкладу потягів не протиснутися. Тіснява така, що неможливо навіть телефону витягнути, щоб написати питання і показати комусь. Тут немає поділу на глухих і тих, хто чує. Кожен хоче вижити, кожен пре уперед.

Старий потяг зупиняється. Вереск гальм, якого Вова та Христина не чують. Натовп рушає до вагонів.

Наді вдалося протиснутися досередини. Показує жестами Христині: подай дитину! Однією рукою хапає Ангеліну, другу простягає до Христини. Сильно смикнуло, обличчя викривлюється від напруження. Є! Але Вові план не вдається. Кидає їм лише сумочку з документами і залишається у натовпі людей, котрим теж не пощастило. Прощаються жестами: побачимося по приїзду!

Христина не чує натовпу, який її стискає з усіх боків, але бачить і відчуває його запах.

Піт. Липкі долоні на спині. Мокрі очі доньки на плечі, її пелюшка все важча. Сухість у горлі (п’ють якомога менше, бо бачать, що про туалет у такому натовпі годі й марити). Задуха. Неможливо навіть обернутися. Дехто зайняв вагонні полиці.

Телефон цілий час втрачає покриття, тому тепер єдине джерело інформації це інші пасажири. Христина і Надя намагаються читати по губах, але це їм майже не вдається. Губи чоловіка, що стоїть поруч, часто зникають під коміром. Сусід має довгі вуса, тому його вуст теж майже не видно, а обличчя жінки з крученим волоссям погано освітлене.

За кілька хвиль люди здогадуються, що Христина та Надя глухі. Хтось подає їм воду, знаходить нову пелюшку для малої Ангеліни. Якийсь чоловік забирає її собі на коліна. Показує на хлопця, який плаче і хапається за груди: йому важко дихати. Чоловік напевно хоче сказати, щоб Христина уважно слідкувала за станом донечки: їхати-бо двадцять годин.

Вова, де ти?

Чуже обличчя звиклої мови, або не вистачає написати українською.

Згідно з підрахунками Польського товариства глухих, в Україні мешкає близько 45 тисяч людей, що не чують, але їхня фактична кількість напевно є вищою. Після початку російської агресії Польща прийняла таких понад тисячу. Для декого це лише коротка зупинка, щоб можна було їхати далі, до інших країн, але багато людей теж залишається вдома. Найбільше глухих з України перебуває у Перемишлі, Любліні та Жешуві.

Глухий поляк та глухий українець навряд чи порозуміються. У кожного своя власна мова жестів. Написання тексту українською мовою не допоможе: надто багато глухих не знає писемної мови, бо граматика ж інша, словник... Це просто чужа мова. Вони розуміють лише прості повідомлення.

-  На залюднених вокзалах немає жодної інформації для конкретно цієї категорії людей. Наші воєвудські відділення організують нічліги, харчування й одяг. Ми створили відеоінфолінію (https://www.pzg.org.pl/pomoc-ukrainie/). Вона діє від понеділка до п’ятниці, від 07:00 до 23:00, а в суботу й неділю – від 08:00 до 20:00. Тут працюють тлумачі української мови жестів, які так само розмовляють польською. Однак дуже важко знайти фахових перекладачів. Нам вдалося знайти чотирьох, - зазначає Кшиштоф Котиневич з PZG (Польського товариства глухих).

 Власну інфолінію з перекладом української мови жестів впровадила також фірма Migam.pl (www.tlumacz.migam.org/ukraina). Вона обслуговує від понеділка до пятниці, від 08:00 до 20:00. Глухі можуть скористатися також послугами онлайн-перекладача, щоб знайти мову підчас особистої зустрічі з поляками, що чують. Перекладач може зателефонувати на вказаний номер та взяти участь у розмові.

 Перекладачі працюють віддалено – в Гуже Кальварії, Губіні, Варшаві, але також в Івано-Франківську в Україні. Завдяки технологіям вони можуть допомогти, де б не були. Вистачить будь-який пристрій з інтернетом та камерою. Глухі українці потребують нас тепер більше ніж коли-небудь раніше, - пояснює Пшемислав Кушмірек, президент фірми «Migam».

 - На приклад, треба порозумітися з лікарем підчас обстеження УЗІ, з прикордонниками або добрими людьми, які прийняли їх до своїх осель. Протягом перших восьми днів ми організували 225 розмов, загальною тривалістю більше ніж 21 години, підраховує Роман Заданюк, перекладач української мови жестів з Migam.pl.

Перебуваючи у Польщі, глухі з України потребуватимуть допомоги перекладачів у багатьох сферах життя: в управліннях, адміністраціях, при вирішенні питань у місцевих органах самоврядування, підчас контактів з прикордонними службами, службами охорони здоров’я, або навіть у розмовах з волонтерами, я котрими вони зустрічаються одразу після перетину польського кордону.

-   У натовпі людей з нормальним слухом, глухі дуже часто бувають позбавлені допомоги. Певну родину поселили в готелі. Вони не їли ціли день, бо не знали, що у їдальні видають їжу. У центрах допомоги глухі також мають проблеми з доступом до душа або пральної машини, – каже Марта Абрамчик, президент Мазовєцького відділення Польського товариства глухих. – Також знаю про групу, що ночує на горищі на гімнастичних матрацах. Віддають перевагу такому місцю ніж звичайному центру допомоги.

Приїхав і вимагав: підеш зі мною на прогулянку?

Христино, де ти?

Друга година ночі. Вова дивиться, як дружина, донька і знайома зникають в далечині. Від вибуху війни ані на секунду не прийшло йому в голову, що їх розділять.

Познайомилися вони ще в ліцеї на екскурсії до Ізраїлю для глухих. Поїхали до центру Єрусалиму і на Мертве море. Пішли до зоопарку і ботанічного саду. Але Вова, замість дивитися на рослини, цілий час дивився на Христину. Спочатку несміливо переписувалися у Вайбері. Через місяць після екскурсії Вова приїхав під будинок Христини і запитав, чи піде з ним на прогулянку.

Вона пішла.

У 2016 році побралися. Вона – біла ажурна сукня. Він – бордовий «метелик», до темного піджака причіплена червона квітка. Так, жестами пообіцяли одне одному кохання аж до смерті.

Тепер удвох стоять загублені у натовпі. Вона – у старому потязі. Він – на пероні вокзалу.

Вова телефонує до мами. Відеорозмова, мама показує жестами: «приїжджай, щось придумаємо». За кілька хвилин отримує інформацію, що знайомі їдуть машиною за кодон. Його заберуть.

Перед прикордонним переходом стоять сім годин. Вова нервується, чи їх взагалі пропустять.

Тимчасом потяг Христини стоїть у полі. Якийсь чоловік махає їй руками, пробує сказати, що вони наче повертаються. Чому? Христині робиться зле.

Спокійно, помилкова тривога. Стоять у Мостиськах приблизно десять хвилин, а потім - знову стукіт коліс. Врешті, залізичний вокзал у Перемишлі.

Тиша.

І сором.

Христина не хоче думати, як вони тепер виглядають. Одяг, насичений потом, зваляне волосся, пелюшка Ангеліни знову мокра й важка.

На щастя, Вову пропустили через кордон, він чекає на них у Перемишлю в Польському товаристві глухих. Його знайомі вже їдуть за ними.

Христина говорить жестами доньці: «вже недовго. Скоро знову будемо разом»

Наразі ніщо інше не має такого значення.

ГЛУХИЙ ТАКОЖ СТОЇТЬ У ЧЕРЗІ.

Варшава, Мазовецький відділ PZG.

У великій залі – кількадесят осіб. До мене підходить жінка. Вона не чує. Приносить чашку, показує на неї очами, усміхається. Розумію.

-  Кава? З великою приємністю…

До мене підсідає Іван. Він нагадує солдата: міцна постава, коротка стрижка. Його донечка бігає довкола нас з величезним зеленим м’ячем. А Ілона переводить погляд на чоловіка й дивиться, як від передає жестами їх історію.

Одинадцять років Іван працював водієм таксі. Пояснює: відсутність слуху то не проблема. Програма показує адресу, навігація провадить по місті. Якщо клієнт хоче запитати про щось, стукає у клавіатуру і показує телефон. У перший день війни він заробив стільки, скільки заробляв за цілий місяць: у Києві тоді важко було знайти водія. Найпопулярніша адреса: «вокзал».

На другий день побачив зруйнований бомбардуванням будинок. На даху палало високе полум’я. Тоді зрозумів: треба втікати.

Поїхали бічними вуличками, таким чином вдалося оминути величезну пробку.

Серця Івана й Ілони забилися сильніше лише при самому кордоні.

Протягом тринадцяти годин вони проїжджають два кілометри. Пояснюють іншим водіям, що не чують, але й так ніхто їх не пропускає. Чи чують чи ні, мусять своє відстояти.

Потім – стрій військових з автоматами. Перший контроль. Не встиг Іван щось витлумачити на пальцях, митники показують, що жінка з дитиною може проїхати, а він мусить повернутися, щоб боронити свій край. Витягає телефон, пише: «у мене немає слуху». Показує медичну довідку, але вони цілий час дивляться з підозрою й машуть головами.

Власне того він боявся. Знайомі попереджали, що деяких чоловіків з вадами слуху не пропускають. Все залежить від фарту. Кілька хвилин Іван не рухається з місця. Цілий час усім показує свою довідку. Митники розгублені. Іван не вміє читати по губах, але розуміє, що вони радяться. Один кудись телефонує, ще раз перевіряє документи.

Стоять мовчки, наче чогось чекають. Ще один дзвінок, один з митників киває головою.

Окей, можна їхати. Гора з пліч Івана падає з розкотистим гуркотом.

Польща.

Тепер вони безпечні.

ДІАГНОЗ НА ПАЛЬЦЯХ

Христина і Вова не сплять вже дві доби.

Нещодавно переживали, чи Ангеліна не плакатиме сильно у перший день в дитячому садку. Тепер мають перед собою значно більші проблеми. Їхня донька має слух. Вона вже знає основи мови жестів. Вміє показати: «доброго дня», «я хочу їсти», «я хочу в туалет». Але перед вибухом війни їм допомагала порозумітися бабуся: піклувалася, щоб дівчинка навчилася спілкуватися також звичною мовою. Як вони упораються із завданням тепер тут, у Польщі?

Христина прикладає руку до чола. На її обличчі неспокій: у дитини підвищена температура, вона хапається за животик, відкриває рота: дитина блює.

Прикладає долоньку до обличчя і удає, що хоче покласти голову: Ангеліна не може спати.

Лікареві вдалося зрозуміти проблему. Кілька днів у ліжку – і дитина повернеться до доброї форми.

 Кшиштоф Котиневич, президент PZG: надання тим людям даху над головою і харчування – це лише початок. Незабаром їм буде потрібна не лише медична, але й психологічна допомога. Ми все ще не знаємо, чи українські посвідчення інваліда будуть в нас прийматися. Бракує у Польщі психологів, що володіють польською мовою жестів, не кажучи вже про українську. У цьому я бачу найбільшу небезпеку. Вже тепер на Фейсбуці я дістаю такі питання, але на жаль, не знаю жодного психолога, який би розмовляв українською мовою жестів.

Адам Стромидло, президент Малопольского відділу PZG. До нас звертаються батьки дітей, які підчас подорожі у безпечне місце ушкодили або загубили слухові апарати. Треба їм провести обстеження, надати новий пристрій. Батьки-українці питають: хто за це платитиме? Ми компенсуємо витрати, але ці питання необхідно впорядкувати. У Кракові маємо родину глухих з дитиною-інвалідом. Поляк, що перебрався на проживання до Великої Британії, надав нам свою гарну квартиру. Однак у дитини церебральний параліч, ушкоджений зір, слух, порушене рухове сприйняття. Як зогранізувати для дитини консультації лікарів-спеціалістів, наприклад невропатолога, окуліста, ларинголога? Хто піде з батьками на консультацію лікаря?

Пшемислав Кушмірек, "Migam": На щастя, перекладач мови жестів не має бути психологом чи лікарем, не мусить посідати знань у правознавчій сфері. Перекладач має бути посередником у розмові зі спеціалістами і роблячи це онлайн, може допомогти значно більшій кількості людей, ніж приходити кудись особисто.

Наступне питання це освіта.

Кшиштоф Котиневич: Маємо надати дітям можливість йти до спецшкіл для дітей глухих і дітей з вадами слуху. Що з матеріалами до навчання? На разі є їх замало, але освіта мусить продовжуватися. Є багато питань, на які на жаль, досі не маємо відповіді.

ДІМ ЩЕ СТОЇТЬ

Питаю, за чим найбільше сумують.

Іван та Ілона перераховують:

За Києвом. То їхнє місце на землі. Розмірковують над тим, як це буде – повернутися у зруйноване місто з малою дитиною, але як тільки війна закінчиться, вони повернуться до столиці, якщо Київ залишиться українським.

За старим життям. Так, просто за старим життям. Ілона сидить тепер за нашими спинами і не бачить, що її чоловік в цей час розповідає про їхнє перше побачення. Одразу, як тільки побачив її у кав’ярні, вирішив, що вона дуже гарна. І він і вона мали враження, що знають одне одного усе життя.

Від не чує від народження, вона втратила слух, коли мала чотири роки. Через запалення їй прописали ін’єкції, але Іванові не вдається показати жестами, що саме призвело до втрати слуху (можливо, просто занадто важко перекласти це з української мови жестів на польську – не знаю).

Мають багато знайомих, що добре чують, тому замовили на весілля Ді-джея. Наречені відчували вібрацію від басів, але на танцполі не тратили голови, бо Іван – кепський танцюрист. Їх об’єднала любов до спорту, перед війною вони завжди любили вирушати за місто на спільні велопрогулянки. Навіть мають фотографію, як сидять з донечкою на пікніку. Батьки усміхаються у об’єктив, а Мілана поглинає на ковдрі величезний круасан.

Втрачене щастя.

Іван сумує за батьком. Вмовляли його, щоб поїхав з ними до Польщі, але він вже немолодий і хворий, неготовий до довгої подорожі. Окрім того – говорять його пальці – навіщо десь їхати, якщо його місце в Україні? Дзвонив нещодавно: хоча багато будинків у Києві вщент зруйновано, їхній будинок все ще стоїть.

Якби хотіли повертатися – мають куди.

Де ти, Влад?

Тетяна й Саша, які також вирішили затриматися у Варшаві, найбільше сумують за сином. Влад має лише вісімнадцять років.

- А де він? Залишився в Україні?

- Ні, приїхав з нами.

 Він опускає голову, вона ховає обличчя у долонях, бо це вже не є той самий їхній Влад, якого вони завжди знали.

Серпень минулого року.

Влад завжди був радісний, але того дня усмішка просто не сходила з його обличчя. Вісімнадцятий день народження це винятковий день. Батьки організували йому свято, прийшло п'ятнадцять осіб. Тетяна й Саша подбали про все. Замовили у кондитерів величезний білий торт. Ніхто не міг вийти голодним. Були голубці, картопля, реберця, салати…

Зичили сину, щоб добре закінчив школу. Вчився на сапожника, хотів як найшвидше відділитися від батьків і стати самостійним. Але й про батьків він ніколи не забував. Того дня, коли Влад починав доросле життя, усі дуже раділи. Ох, який щасливий він був…

А тепер замикається у своїй кімнаті. Не хоче їсти. Жестами говорить, що повертається до України, щоб побачити, чи будинок ще стоїть (казали, в кілометрі від нього був сильний вибух). Після приїзду до Польщі втратив контакт з друзями. Тетяна й Саша розуміють, як йому тут важко. Та рана швидко не загоїться, картинки в голові самі собою не зітруться…

Та само як Івана, Влада теж не хотіли пропускати через кордон. Батьки можуть йти, він ні. Глухий? Ага, звичайно. Молодий, сильний хлопець – такі тепер найбільш потрібні. Так само мусив писати на телефоні, показувати довідки про інвалідність… Страх, недовіра, полегшення. Нарешті вдалося.

Вони одразу знали, що втікають до Польщі. Батько Влада у молодості ремонтував у Варшаві квартири, тому вибір був нескладний. Їхали з Києва до Медики сімнадцять годин. У перший день застрягли у пробках, тому що міст у Ірпені розбомбили. Коли проїжджали повз нього – завмерли: одне це читати про війну, зовсім інше – побачити її на власні очі.

Потім Тетяна прощалася з батьками. Тепер у неї з очей знову ллються сльози, тяжко про це розповідати, навіть на пальцях. Коли мама довідалася про їхній виїзд, питала: «чому ви нас залишаєте?» Тетяна пояснювала, що це не так, що вони повернуться, що їм допоможуть… Батьки Тетяни теж не чують, а тато на додаток ще й паралізований. Така довга подорож не для них. Якщо навіть завиють сирени і вони їх почують – не мали б як втікати у підвал…

Тетяна думала про них усю дорогу.

РОСІЯНИ ПИТАЛИ ЖЕСТАМИ: «НАСПРАВДІ МИ ВАС БОМБИМО?»

Христина й Вова розмірковують, як будувати у Польщі свій новий світ, якщо із собою привезли лише дві маленькі торби? В Україні Ангеліна полюбляла бавитися машинками, до Польщі не взяла жодної іграшки. Найважливіше, що хвороба поволі відходить. Уперше за кілька днів донька спала вночі спокійно.

Іван та Ілона щоденно перевіряють, що відбувається в Україні. І чекають на закінчення війни. Вчора написали до них російські знайомі. Питали, чи це правда, що Росія напала на Україну? У їхніх випусках новин – солдати й танки, але їм не показують спалених будинків, вбитих цивільних і бомби, що падають на домівки українців.

На пальцях не передати…

Саша й Тетяна просять подякувати в репортажі пані Марті з Польського товариства глухих. Невідомо, що б з ними було, якби не вона. Страшно нервували, що спатимуть на вулиці, але завдяки ній швидко вдалося знайти помешкання.

Тяжко є, - говорять жестами Саша й Тетяна, але все на певно буде добре. Влад побачить, що їх будинок пережив війну. Повернеться до школи, навчитися шити взуття. І посміхнеться як колись.

А Україна буде вільна.

***

Записи польською та українською мовами жестів реалізовано у співпраці з Migam.pl.

Щоб сконтактуватися з перекладачем української мови жестів, потрібен будь-який пристрій з інтернетом та фотокамерою. Послуга доступна з понеділка по п’ятницю, з 8:00 до 20:00. Просто зайдіть на веб-сайт www.tlumacz.migam.org/ukraina